У 2015 року відзначатимемо 200-річчя від дня народження композитора Михайла Вербицького, автора мелодії гімну України

…Ця мелодія й слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу» вже нікого не залишають байдужим. З нею щодня вмирають українці, й це вже не просто мелодія, слова, це – наша гордість, біль і багато-багато сліз. Очевидно, що двохсотлітній ювілей композитора має привернути до себе велику увагу громадськості.

Підготовку до цього ювілею, який відзначатимуть на рівні ЮНЕСКО, в Україні нині здійснює громадська організація – товариство «Надсяння», депортовані й нащадки депортованих з Надсяння українців, які вважають це своїм кровним обов’язком, адже Михайло Вербицький – їхній земляк. Отож як виглядатиме святкування 200-літнього ювілею великого композитора – у розмові з головою товариства «Надсяння» Володимиром Середою.

Так історично склалося, що вся біографія Михайла Вербицького пов’язана, на жаль, не з Україною, а з територією сучасної південно-східної Польщі, в тих землях українських він народився. Я сподіваюся, що заходи, пов’язані з його 200-річчям, відбуватимуться і в Україні, і на території Польщі. Чому? Тому що ЮНЕСКО ще 2013 року на своїй сесії в Парижі включило цей ювілей у календар пам’ятних дат. Для відзначення у всесвітньому масштабі від України є лише одна дата – саме 200-річчя Михайла Вербицького, – розповідає Володимир Середа.

Для нас, товариства «Надсяння», заходом номер один має бути відкриття пам’ятника Михайлові Вербицькому у Львові. Уже проведено величезну роботу для втілення цього задуму: організовано конкурс проектів (відкритий усеукраїнський конкурс, де було подано 21 роботу), відведено земельну ділянку, збирають кошти, але зараз я боюся сказати, скільки ж той пам’ятник коштуватиме із ситуацією з гривнею.

А пам’ятник буде цікавий: Михайло Вербицький у пориві творчості, карта України, ноти, перший куплет гімну. Ця вставка буде з мармуру… Коли це все починалося, тоді й мови не було про війну, про армію, а тепер ми потрапили в таку яму… Уся затримка – у фінансах, а на все інше енергії вистачить. У нас є дуже солідний громадський комітет, ми взялися за цю справу з великим бажанням, бо роки минають, і ніхто цього не робить. Це була довга історія, бо законодавство змінювалося, треба було дотриматися всіх юридичних норм під час виділення ділянки, і коли ми все це зробили, то постало питання коштів на пам’ятник, а їх у міському бюджеті немає.

Вирішили споруджувати його за громадські кошти, думали: хіба ми у Львові не зберемо на пам’ятник авторові  українського гімну? А тут – війна, люди всі гроші туди віддають, але ще не пізно на пам’ятник збирати. Треба трохи багатих людей «розкрутити», бо з допомогою бідних ми вже 150 тисяч гривень зібрали, силами товариства «Надсяння». Люди й по 2 гривні давали… Плануємо для збору коштів на пам’ятник запустити ще таку «цеголку», як свого часу УГКЦ робила для збору коштів на Патріарший собор у Києві. Вона щось коштуватиме, наприклад, 50 гривень…

Церкву теж до цього треба залучати, бо Михайло Вербицький був перш за все священиком, але УГКЦ наступного року теж матиме клопіт – пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому, там значно більші кошти потрібні. Наступного року 150 років від дня народження митрополита Андрея Шептицького відзначатимемо, у Львові досі немає йому пам’ятника, а мусить бути і йому, і Вербицькому. Ще маємо надію на збір коштів у церковних парафіях – хоча б одну збірку, і на багатих людей, а їх є не одна сотня на Львівщині.

Чому лише на Львівщині? Хіба це справа лише львів’ян? І коли плануєте відкриття?

Долучитися можуть усі, а реально було б відкрити пам’ятник наприкінці вересня – у жовтні наступного року, бо до 4 березня – дня народження Михайла Вербицького – це нереально зробити, навіть з огляду на погодні умови. Це буде другий пам’ятник в Україні й у світі, бо перший є в місті Яворові, райцентрі Львівщини, бо на Яворівщині Михайло Вербицький душпастирював. Це був священик і композитор.

Він писав і церковні твори, зокрема літургії, і світські – музичні й вокальні на слова Шевченка, у нього є десять симфоній малої форми для симфонічного оркестру. Наша музична академія і Львівська філармонія вже працюють над цими творами, щоб виконати їх до ювілею в березні. Було б добре провести наукові конференції з виконанням цих творів.

Чи будуть святкування на території Польщі?

Так, оскільки більшу частину свого життя Михайло Вербицький провів на території сучасної Польщі. 1940 року кордон пролягав по річці Сян – так домовилися Сталін з Гітлером, а 1944-го його пересунули на захід, і західна частина Львівщини опинилася на території Польщі. Нас, українців, звідти вигнали, але це – інша тема… Народився Михайло Вербицький у Перемиському повіті, в селі Явірник Руський. Там збереглась унікальна дерев’яна церква. Вона цінна розписами, які робили українці з Наддніпрянщини, емігранти, які мали свою професійну школу в Перемишлі.

Цю церкву треба зберегти, вона нині пустує, бо там немає українців. У Явірнику Руському будуть святкування в березні. Михайла Вербицького поховано в селі Млини, що за шість кілометрів від українського кордону. Він помер 7 грудня 1870 року, тож у грудні це буде другим місцем ушанування його пам’яті. Ми туди їздимо щороку 7 грудня, й в цієї неділі теж поїдемо, щоб помолитися на його могилі. І третім центром святкувань буде Перемишль, де Михайло Вербицький прожив частину свого молодого і свідомого життя.

Загалом його біографія дуже складна і трагічна. Можна сказати, що на одну людину випало занадто багато. Він народився в сім’ї священика, але коли Михайлові було десять років, батько помер. Його й молодшого брата виховував їхній родич, єпископ Перемиський Іван Снігурський. Це унікальна постать для української історії, культури й Церкви, бо саме завдяки владиці Снігурському відбулося національне відродження на цих землях.

Він заснував у Перемишлі друкарню, дяко-вчительський інститут, музично-співацьку школу, куди запросив до викладання найкращих фахівців з Європи. Музику і спів викладали там на найвищому рівні. Михайло Вербицький з малих літ співав у церковному хорі і здобув високу музичну освіту в найкращих європейських фахівців.